П’ятий Тиждень актуальної п’єси: Five Projects of the Future
Театральний фестиваль «Тиждень актуальної п’єси» – це стартовий майданчик як для молодих письменників, що пишуть для театру, так і для неофітів у мистецтві режисури.
Від суботи до суботи юна й обдарована молодь з усієї України читала свої п’єси столичній вибагливій аудиторії, утверджувала право на існування власних текстів у координатах актуальності й потрібності для сучасної сцени. Якщо покопатися в недавньому часі, то так чи інакше, учасники й творці фестивалю пробиваються у «широкі театральні люди».
Українську п’єсу учасника минулорічного Четвертого Тижня актуальної п’єси Павла Ар’є поставили у Москві, що є доволі несподіваним і водночас сміливим кроком державного російського театру Романа Віктюка з огляду на війну та військову агресію проти нашої країни.
Також помітно, що ще одна пані драматург, яка виступала з п’єсою «Моя милиция меня…», потрапила до короткого списку одного з найвідоміших сучасних драматургічних фестивалів – «Любимовка».
Драматурги та режисери фестивалю беруть участь у модерному та новітньому проекті «Черкаська театральна лабораторія» (керівник Сергій Проскурня), аналогів якому немає у світі.
А серед режисерських здобутків останніх часів можна назвати виставу «Щоденники Майдану» амбітного режисера Андрія Мая, яка об’їхала пів Європи, кинувши якір у столичному театрі імені Івана Франка.
Також до певного «прориву» у цьому ключі (зі знаком мінус) можна назвати і створення у Києві театру нового типу. Художній керівник якого так само починав із «Тижня актуальної п’єси». Але в умовах війни цей «театральний діяч» відкрито підіграє ворогові, стоїть виключно на русофільських позиціях, ставлячи у своєму театрику суто проросійський репертуар.
Проект №1. Олексій Доричевський «Борсуки»
(23 роки, бібліотека імені Герцена, Київ)
Олексій Доричевський, драматург
На жаль, п’єса Олексія не витримала горнила суддівських вердиктів. Конкурсне журі не відібрало твір для читок, але він потрапив у широкий список фестивалю, був відзначений суддями. Тому Олексій Доричевський на цьогорічному фестивалі виступив не автором, а режисером читань «Молока в легенях» та програми «Коротка п’єса» збірної солянки авторів: Олени Астасьєвої, Наталії Блок, Віталія Ченського, Сергія Щученка. Що ж до його «Борсуків», то в них ідеться про тварин та людей. Останні у творі живуть одним моментом, не «паряться» утворенням складних пазлів у житті. Автору-режисерові у п’єсі цікаво було досліджувати учорашнє суспільство, дії якого призвели до сьогоднішніх наслідків і на людей, яких нічого не змінює. У п’єсі непомітною ниткою прошивається тема відповідальності за вчинки, які мають наслідки в майбутньому.
Із цим матеріалом молодий драматург не хоче йти до когось вже знайомого, не хоче працювати з ним у якості художника чи режисера. Він хоче знайти неповерхову особистість, яка відшукає нові й цікаві смисли у тексті. І вистава під робочою назвою «Борсуки» не гратиметься у «стабільному театрі», адже для Олексія театр – це «LEGO», яке збирається і розпадається.
Щоб оживити «Борсуків» Олексія Доричевського, потрібна всього-на-всього одна тисяча гривень. Кошторис вистави Олексій розраховує таким чином: два ліхтарики з батарейками, оренда простору та гонорар акторам, режисеру і звичайно ж самому креатору. У цього малобюджетного проекту нема вікових обмежень, але в тексті присутня ненормативна лексика і деякі неоднозначні сцени, тому зовсім маленьким діткам дивитися майбутній спектакль ще зарано.
(29 років, журналіст, Донецьк (наразі – Київ)
Петро Армяновський, драматург
Красний Пахар – це село в Артемівському районі, що на Донеччині. За даними Вікіпедії, у 2001-ому році в ньому мешкало 335 людей. Наразі ця територія підконтрольна сепаратистам і, мабуть, іронія долі чи інший фактор, але саме за день до читки п’єси Армяновського на Тижні актуальної п’єси у пресі з’явилася інформація про обстріли невеличкого селища проросійськими «Градами». Хто знає, але якби ще в 2012-ому році, коли була написана п’єса, вона у подальшому була б опублікована-поставлена, то ми б, можливо, й не мали такого жахіття, яке наразі твориться у нашій країні. Донбас тоді не почули. Історія не терпить умовного способу.
Красний Пахар – п’єса, створена на основі розповідей мешканців села. Два роки тому молодий журналіст збирав документальні свідчення людей різного віку й статусу: школярі, пенсіонери, вчителі, покупці, капітан ЦАХАЛа – собачник, продавець у магазині. Предмет розмов різний: від ставлення донеччан до української мови і до небажання тамтешніх (та й не тільки) дітей вчити нудні уроки. Для Петра Армяновського цей текст є перш за все спробою розібратися, що є сутністю Донецька, чому люди в ньому живуть саме так, у цьому місці. Судячи з відгуків читачів і глядачів твору – дана п’єса відтворює машинерію пекла, котре ще не почало горіти, про те, що Донецьк має набагато більше спільного з усією Україною, аніж відмінного.
Цю п’єсу міг би зіграти як аматорський колектив, так і авангардний театр, театр із колонами. У цій виставі, на думку Петра Армяновського, усі актори будуть у червоному-чорному одязі, на котурнах, танцюватимуть сучасний балет і співатимуть як у трагедіях Давньої Греції. Усе це відбуватиметься за ширмою, й будуть видні лише тіні. А глядач бачитиме пряму трансляцію на екранах Олімпійського стадіону. Багато уваги в тексті приділено дітям, тому це може бути й дитячою виставою, але вже технологічне втілення спектаклю – то клопіт виключно режисерський.
(36 років, старший викладач Національного університету біоресурсів і природокористування України, Київ)
Людмила Тимошенко, драмутург. Фото Аліни Величко
Як драматург Людмила Тимошенко дебютувала на минулорічному Тижні актуальної п’єси. Тоді це була п’єса «Золоті лосини» про чорнобильських і нечорнобильських підлітків, весела замальовка про безтурботне дитинство, про їхні капризи й дрібні пакосні вчинки в дитячому таборі біля Азовського моря. На цьому, «Тижні актуальної п’єси» – 2014-ого року молода драматургиня представила нову драму «Не мона відержат».
У її основі сюжетна лінія класичного твору української літератури, йдеться про драму «За двома зайцями» Михайла Старицького. Людмила Тимошенко спробувала занурити героїв драми Старицького у сучасність, у теперішнє українське Полісся із притаманним йому мовним та ментальним дискурсом. У нашій глибинці письменниця розглядає як загальнолюдські, так і суто українські проблеми: про те, що на одне зло віднайдеться ще більше зло, про те, що не можна однією дупою всидіти на двох стільцях іт.д іт.і. Попри все Людмила залишає у творі світлу шпаринку для своїх персонажів у вигляді любові та прощення.
Комедійну п’єсу «Не мона відержат» можливо грати всюди, окрім оперного театру. Молода авторка зовсім не розбирається у кошторисах вистав, але вважає, що витрати на втілення задуму будуть невеликі. Костюми переважно спортивні . У низки головних героїв – «модні» велюрові та махрові, у рекетирів – класичні «адідас». Головна героїня та її подружки – у звичайних повсякденних «шмотках», просякнутих провінційним «дорогим» несмаком. А сценографія… Сюжет крутиться навколо клубу, пилорами і будинку господарів лісопильні. Усе має бути в одному стилі – оббите дерев’яною «вагонкою» з невеличкими змінами декорацій.
Людмила Тимошенко застерігає, що у п’єсі є табуйована лексика, тому особам до 18 років вхід заборонено.
(31 рік, Школа сучасних театрально-сценічних напрямків «Лабораторія театрра», Харків)
Наталія Блок, драматург
П’єса «Вулиця декабристів» належить клавіатурі Наталії Блок. Відома херсонська журналістка й письменниця, яка вже прославилася книжкою на феміністично-гендерну тематику «Чоловіки, як я їх бачу, або Документальна правда про них», презентувала нову драму київській публіці.
Кіра Малініна, режисер
Про «Вулицю декабристів» нам вдалося поспілкуватися із Кірою Малініною, яка виступила в ролі режисера читки. Кіра представляє собою нову генерацію молодих обдарованих драматургів. За плечима у Кіри Малініної два яскраві реалізовані проекти: «Очі блакитного собаки» та «Історія про людину, з якою трапилася історія». Перша вистава за Маркесом йде у Київському Молодому театрі, друга ж у Черкаському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Ці задуми втілені разом зі здібним кримським режисером Антоном Романовим. Ще одну експериментальну роботу пані Малініна привозила нещодавно в Київ, на Міжнародний театральний фестиваль «Документ». Йдеться про документальний перформанс «Дванадцять пісень про свободу», в якій мова про свободу під час буремних подій: у Харківській ОДА, в таборі мітингувальників біля пам’ятника Леніну в Харкові, а також у школах, кафе, на вулицях міста і у випадкових квартирах.
У п’єсі Наталії Блок режисер вбачає декілька основних тем: побутового насилля, жертовності, любові до страждань і любування власним героїзмом навколо них. Кіра поставила б цю п’єсу не у великих державних театрах, а з малою групою акторів, котрі об’єднані в незалежний театр. Бюджет проекту оцінює у чотири тисячі гривень.
Із драми Наталії Блок «Вулиця декабристів» Кіра Малініна може зробити як екзистенційну драму, так і щось легкостравне. Усе залежить від завдань, які поставить для себе творчий колектив.
(40 років, журналіст газети «Новий день», Херсон)
Євген Марковський, драматург
У вже згадуваній вище Черкаській театральній лабораторії була створена і на сцені театру нещодавно поставлена п’єса українського Орвелла у драматургії Євгена Марковського. Футуристичну антиутопію «Сканінг» він створив укупі з режисером Оленою Снігурченко. Євген Марковський сконструював модель тоталітарного суспільства майбутнього, у якому все роботизовано й механізовано. Це суспільство спрямовує усю свою потугу на боротьбу з ворогом, викорінення інакшодумства та свободи. Але в цьому механізмі з’являється гвинтик, який сумнівається, закохується, хоче жити повнішим життям, а таке входить у протиріччя з нав’язаними соціумом стандартами. Ця драма, її гармонійний музичний супровід, злагоджена дія акторів і концептуальна ідея, викликала неабиякий інтерес у черкащан та журналістів.
Іншою, не менш цікавою п’єсою Євгена Марковського зацікавився Аркадій Непиталюк, який був режисером читок, і планує й поставити «Довбойобів». Як розповідає драматург, із цим постановником вже давно склався творчий тандем. Актори Непиталюка брали участь у трьох читках п’єс Євгена Марковського і грали у його виставі «Одноразові стаканчики». Загалом п’єса представлена на 5-му Тижні актуальної п’єси не схожа на інші драми автора. У «Довбойобах» йдеться про те, як групу чоловіків «спалила» міліція на вирощуванні коноплі. Цій групі дали тиждень, щоб зібрати відкупні п’ять тисяч євро, а інакше вони сядуть до в’язниці й ось ці товариші усім миром збирають кошти. Євген стверджує, що даний матеріал про справжню дружбу, таку, як у кінофільмі «Три мушкетери». Бюджет, декорації, реквізит, сценографія – усе по мінімуму. Драматург хоче, щоб у одній зі сцен розбили акустичну гітару, також у п’єсі звучатиме п’ять або шість пісень, щось схоже на мюзикл «Д’Артаньян і три мушкетери».
П’єса розрахована на усіх нормальних людей, не сильно естетів. Глядач, який отримує насолоду від фільмів «Гірко» і «Гірко-2″ зрозуміє п’єсу Євгена Марковського.
Думки про проекти збирав Яр Левчук
Фото надані героями даного матеріалу
та Аліною Величко
САЙТ ДРАМАТУРГ http://www.dramaturg.org.ua be%d1%97-%d0%bf%d1%94%d1%81%d0%b8-five-projects-of-the/#ixzz3LzXMzxdo