Тарас Прохасько: «Я свідомо задаю якогось труду читачеві»

Про Тараса Прохаська наговорено-написано багато. З кожним новим виданням інтерес до цього літератора лише зростає: множаться рецензії на різних сайтах, у автора беруть численні інтерв’ю, поповнюється його фан-клуб. Прохасько найсильніший в прозі, це знають і читачі, і критики. Хоч остання його вагома книжка «Ботакє» вийшла аж 2010-ому році. Але письменник не полишив улюблений прозовий жанр, в телефонній розмові зі мною сказав, що створює новий роман про писання, щоденну літературу. Поговорили з Тарасом Богдановичем і стосовно його нещодавніх літературних відзнак, нову книжку есеїстики «Одної і тої самої», діяльність митрополита Шептицького, улюблених авторів. Зачепили в розмові й  особисте життя літератора.

«Останнім часом цікавіше розмивати межі конкретних жанрів» – Пане Тарасе, найперше хочу привітати  із двома літературними відзнаками, які ви отримали наприкінці минулого року. Книжка «Хто зробить сніг», написана разом із дружиною Мар’яною, стала найкращою за версією ВВС (номінація «Дитяча книга року – 2013»), а збірка «Одної і тої самої» виборола премію імені Ю.Шевельова. Як давнього вашого шанувальника мене цікавить чому  перестали писати власну прозу? – Дякую за вітання. Обидві відзнаки для мене дуже важливі. Я не перестав писати прозу, зараз працюю над романом. Просто мені останнім часом видається цікавішим розмивати межі таких ось конкретних жанрів. Тому я вважаю те, що я пишу для газет. -  Колонки? – Так. Це також моя проза. Не вважаю це чимось відірваним, окремим від літератури і мені цікаво писати, як я кажу, не тримаючись рамок певних жанрів. Цікаві, звичайно, різні історії, їхні еволюції, сюжетні розплетення. Разом з тим думав, що найцікавішим є сюжет думки, як розвивається сам процес мислення. У даному випадку, як у мені це відбувається, тобто те, що можу бачити, передати на папері. Воно не менш цікаве, ніж всілякі історії. – Ви сказали про новий роман. Не розкриєте секрет про що він буде? Коли вийде? – Ну, я не можу сказати, коли він вийде. Якщо все буде добре, то я його збираюсь дописати десь на весну. Це буде роман про писання, щоденну літературу, історії, пов’язані з тим, як робиться і виникає література, певну психологію творчості. «Важливо  розібратися в особливостях свого менталітету й не робити собі ніяких ілюзій, але разом з тим не займатися самобичування» – У новій есеїстичній книжці «Одної і тої самої» найцікавішим твором є «Омерта». Там зачіпаєте болючі питання нашого соціуму та історії. Себто проблеми державотворення й менталітету, українського двовір’я та питання України в європейському контексті. З останнім усе ясно, оглядаючись на сучасні політичні події. А от наскільки актуальні для читачів інші два пункти? – Мені здається, що це найважливіші, найглибинніші речі. От такі різноманітні спалахи, повороти, котрі пов’язані із зовнішніми подіями вони є дуже важливими, знаковими. – Ви про Євромайдан говорите? – Не тільки про Євромайдан, а взагалі про все що до нього привело. Це загальне оживлення суспільно-громадського життя. Але, попри все, мені здається, що важливо  розібратися в особливостях свого менталітету, визнати яким він є, й не робити собі ніяких ілюзій, але разом з тим не займатися самобичування. Це те, що нам дано і ми не можемо від цього втекти.  Краще для самих себе… – Розставити все по поличках. Тобто з’ясувати все? – З’ясувати все і вже тоді думати чи хочемо  змінювати базові речі, чи готові еволюціонувати у ментальному сенсі. «Митрополит Шептицький зробив багато дрібних, але дуже важливих справ» – Наступний розділ присвячений локальним персонажам галицької історії. Мовиться про художника Осипа Сорохтея, скульптора Василя Турчиняка, журналістку Софію Яблонську. Як на мене, цих людей знає обмежене коло осіб. Чому ви написали про них? – Це можна вважати чимось подібним на художню літературу, коли автор белетристичного твору вибирає собі певного героя і пише про нього. Цього персонажа також ніхто не знає, доки про нього не написано (посміхається). Але від цього він не перестає бути актуальним  певній кількості читачів. Розумію, для багатьох людей поза Галичиною ці люди невідомі. Мені йшлося не про встановлення історичної справедливості, хотілося розповісти про життя цих людей. Це було так само, як, скажімо, писати оповідання про вигаданого персонажа. Чуже життя, не зважаючи на те, чи воно є великими, чи воно є малим, чи воно стимулює тебе до чогось, чи навпаки вганяє в розчарування – найважливіше джерело пізнання і можливість порівнювати з собою та  безліччю інших варіантів. – Багато в книзі сказано про митрополита Андрея Шептицького. Я так зрозумів, що це знакова для вас і загалом Західної України постать? – Так. Для мене важлива ця постать. Митрополит Шептицький був людиною, яка надзвичайно багато зробила дрібних, але дуже важливих справ.  У нас є безліч героїв, котрих ми не цінуємо за їх щоденну роботу. Взагалі в історії часто сприймаються саме  найяскравіші вчинки, жести. Натомість герої, які роблять мереживну роботу, сплітають вузли, об’єднують людей, котрі дають надію і пораду –  таких діячів у нас мало. Шептицький таким був. Стосовно його сприйняття тепер. Навіть на Західній Україні його вважають великим діячем церкви, митрополитом. Але про  щоденну працю священика у дуже багатьох ділянках мало хто знає. Більше того, Шептицький не є   популярним і героїчним через те, що певним чином стримував революційні настрої і дії  на Галичині у 20-30-их роках. – Пане Тарасе, під щоденними вчинками мається на увазі просвітницька діяльність? – Шептицький зробив страшенно багато. Він організував перші заповідники і заказники в Карпатах. Знайшов кількадесят талановитих художників, письменників, журналістів, яких підтримував, допоміг їм навчатися в Європі. Це  маленькі кроки, про які майже не знають. Не кажу вже про безліч пастирських послань. Вони всі є надзвичайно актуальними: про те, як будувати суспільство і своє власне життя. Він не був до кінця прийнятим і зрозумілим. «Зараз існує  певний дефіцит суб’єктивних емоцій» – Хотів спитати таке. «Одної і тої самої» написана про буденні, здавалося б, речі: мову, соціальні явища, навіть політику, про те, що ми кожен день спостерігаємо в житті. Скажіть, отакий жанр коротких розповідей, рефлексій на злободенні теми потрібніший зараз?       -  Я не можу сказати, що щось є потрібніше від іншого. Поезія потрібна, так само і оповідання, наукові статті, есе. Цього бракує у нашій культурі. Себто такого виробленого культурного поля, коли всі ці речі не розділяються. Читачі і мислячі люди повинні бачити такий собі колективний розум, коли не ідеться про якісь там рейтинги жанрів, наприклад, роман займає перше місце, есе друге, поезія третє. А коли є усвідомлення того, що все це зроблено на одному полі, маю на увазі відчуття цілості культури. Мені здається, що всі форми й способи говорити, мислити потрібні. – Але, погодьтеся, що цей жанр в принципі доступніший. Людина може просто зайти в Інтернет, почитати думки письменника на ту чи іншу тему, про політику чи кохання, наприклад. – Так. В тому сенсі, що він є дуже затребуваним. У  наш перенасичений інформацією час жанр есе легкодоступний. Оскільки ці рефлексії підкріплені певною емоцією і тому вони краще сприймаються читачем. Зараз існує  певний дефіцит суб’єктивних емоцій. «Я  еколог не тільки по спеціальності, а й за способом життя, розуміння світу» – На одній зустрічі відомий німецький критик і письменник Олаф Кюль сказав, що стиль вашого письма нагадує йому твори німецьких філософів Вітгенштайна та Хайдеггера. Ці автори присутні у вашому читацькому колі? – Так. Для мене колись і Вітгенштайн, і Хайдеггер були улюбленими мислителями. Я не можу сказати, що я добре знаю їхню творчість, колись їх читав. А потім почав іти своєю дорогою. Звісно, вони якоюсь мірою вплинули на мене, може, якісь їх елементи стилю є в моєму письмі.  Я  еколог не тільки по спеціальності, а й за способом життя, розуміння світу. Знаю, що не можна взяти лабораторно один фактор формування  чогось. Цих чинників є безліч.   І для кожної особи комбінація цих факторів є визначальною і нема жодного фактору, який би не вплинув на розвиток тої чи іншої особи. Все що було присутнє, воно якимось чином синтезується і є. – Ви говорили про мову. Багато критиків відмічають  специфічність мови текстів Тараса Прохаська. Ви цього навчилися  більше від філософів, аніж від літераторів? Такий виклад думок, стиль.  Я так зрозумів? –  Я думаю, що це моя власна здатність на таке (посміхається). Насправді це те, як думаю, коли пишу. Мені важливіше виказати думку, ніж створити  образ. Тому різні, як це називається, художньо-виражальні засоби менш значимі, аніж побудова думки. «Найбільший мій письменницький гонорар склав тисячу євро» – Скажіть таке. Який найбільший письменницький гонорар отримали за власні твори? Якщо не секрет звичайно.  – Думаю, що не секрет. Найбільше  мені дали за одну статтю для    збірника, який готувався в Німеччині. Гонорар тоді був одна тисяча євро. –  А за прозові твори? –  Ні. Я не належу до тих авторів, які добре продаються. Свідомий того, що  не пишу популярної літератури. Я свідомо задаю якогось труду читачеві. Відповідно й не можу розраховувати, що мене читатимуть, любитимуть, а в даному випадку купуватимуть книжки величезна кількість читачів. У моєму випадку – це не прибуткова справа. Але я не журюся тим, що не заробляю своїми романами величезних грошей. Дуже важливою була думка одного з моїх синів, який сказав, щоб я робив те, що  хочу  і не задумувався над тим скільки вона (література – Авт.) дасть. Для мене література не є способом заробітку, радше засобом контактувати зі світом. – Останнє питання. Воно особистого характеру. На початку грудня портал «Літакцент» опублікував інформацію про ваше одруження. Як можете це прокоментувати? Бо багато людей не зрозуміло цього месиджу. –  Хочу сказати, що це не є неправдива інформація. Це повідомлення трошки завчасне. Я не заперечую такого факту, але  ще не готовий детальніше  говорити на цю тему. Якихось важливіших речей, про які можна сказати, ще не відбулося. Якщо звести до мінімуму, то це не дезінформація, просто це неповна інформація. З часом зможу більше сказати на цю тему. Розмовляв Яр Левчук Фото з Вікіпедії Газета "Культура і життя" №10 за 7 березня 2014 рік