Б. Матіяш. Твої улюблені пси та інші звірі / Богдана Матіяш. - Київ : Huss, 2011. - 60 c.

Нова збірка віршів Б. Матіяш здебільшого присвячена тваринам. Леви, пси, ведмеді, коти, птахи, бегемоти, вовки – це неповний перелік улюбленого зоопарку поетеси. Окрім традиційних для її поезії рис – безпунктуаційність, тяжіння до верлібрів, превалювання християнських тем та мотивів, відстороненість від соціуму та його проблем, герметичність,  – додається ще й нова тематична віха  – тварини з райського зоопарку. Серед усіх вище перерахованих звірів, пси і леви – це улюбленці. Ці тварини буквально переповнюють збірку, бігаючи сторінками книги і на мить захоплюють читацьку увагу:
     "будемо лагідні будемо спокійні лагідні й добрі
     й веселі пси не триматимемо кривди на тих
     хто на нас кричить хто нас виставляє за двері
     хто змушує нас днями ходити голодними
     не збережемо у серці зла до тих хто нас
     зневажає хто з нас сміється мовляв подивіться
     які ж оці пси нікчемні а може навіть дурні
     бо я їх б'ю і обзиваю їх якнайгірше і виганяю
     під дощ і сніг а вони все повертаються
      радісно до мене біжать щойно я вийду надвір
     вони заглядають мені в очі махають хвостами
     простягають мені лапи хекають ніби сміються
     вони напевно дурні ми все це слухатимемо
     і вибачатимемо не ображатимемося бо ж він не знає
     що ми любимо дощ і сніг і над усе бережемо тих
     кого ми навчились любити навіть коли нас ранять
     навіть коли про нас забувають навіть коли нам
     із очей течуть сльози ми на знайомі кроки
     і на рипіння дверей повертаємо голови мчимо
     до тих кого любимо здіймаючи хмари снігу
     гавкаючи на весь двір вистрибуємо довкола
     радісні що вміємо любити лагідні й світлі пси» (с. 6)


     "а ще я часом проситиму в лева розкажи мені
     бо ти більше знаєш ти так багато оббігав світу
     ти більше від мене бачив як можна навчитися
      бути добрішим і як можна берегти серце
      як у тебе завжди таким дуже і дуже м'яким
                              і як ти леве вмієш вмістити в собі так багато світу
      стільки всього обняти стільком звірям стати
      в пригоді стільком деревам всміхнутися як ти
      так багато роздаєш а не стаєш втомленішим
      і не меншає в тобі усміху ні радості довкола тебе
      не малішає розкажи мені леве так багато всього
      мені розкажи бо ти більше бачив більше знаєш
       бо ти леве є від мене мудріше" (c. 20)

       вірю що можна було би навчитися говорити
       до всіх на світі звірів що можна було би їх
       просто любити й нікого із них не боятися
       вірю що вони Боже вміють тебе чути тільки
       не знаю як ти із ними говориш і на що
       дозволяєш щоб із ним сталось а від чого їх
       бережеш вірю що світ міг би бути інакший
       що можна було би так вільно і легко бути
       знати найбільшу любов і найкращу приязнь
       лева до лева віслюка до ягняти пса до рисі
       і найпростішу вдячність що все це було
       так мудро для нас створено (с. 44)

Неозброєним оком видно, що ці звірі надто милосердні й добрі, аж занадто "християнські". Вони принципово не можуть покусати чи вбити. І дуже різко резонують з реальністю, природною поведінкою у своєму середовищі  (лев, наприклад, хижак й кровожерлива істота). Поетеса ніби малює  ідилію, в якій немає ніяких протиріч між світом людей та світом тварин. Ліричний герой просто насолоджується спілкуванням з чотирилапим другом, який є мудрим порадником у різних питаннях. Така  ілюстративна поезія, могла б стати окрасою катехизису або Біблії для дітей. Що ж стосується лева, то складається враження, що він перекочував зі Святого Письма, а не з фантазії поетеси. В ідеї гармонійного співжиття тварин і людей Б. Матіяш теж нема ніякої оригінальності. Ще у пророка Ісаї 11:6-9, 65:25 можна знайти цю ідею. У тексті «вірю що можна було би навчитися говорити» останні рядки поетеси майже збігаються з Ісаїними. А може вона  брала цей образ зі Старого Заповіту… Тому, на жаль, зображення цих тварин пріснувате, казково-фантастичне, їхній характер занадто вигаданий й неприродній.  Також поетеса не забуває написати про оленя (c. 32), ведмедя (с. 36), кота (с. 39), вовка (с. 41) тощо.
В іншій лінії книжки, яку умовно можна назвати "Розмови з Богом – 2", поетеса продовжує діалог з Всевишнім. І знову лунають подяки, похвала Творцю за прожиті дні, за світ, у якому живеш, за всіх тварин:


«дякую Боже що навколо нічого немає
    крім цього красивого і безмежного світу
дякую що кожен ранок стається таким
           простим і спокійним що просто розплющуєш очі в так багато світла і зажмурюєшся
    і знічуєшся і усміхаєшся і знову дивишся
          й бачиш небо землю дерева птаха
     що тремтить у повітрі бабку що перелітає
від листка до листка бджолу з лапками
 у пилку промінь що пробивається крізь
  листя лагідно й бентежно таку спокійну
    і добру довіру до всього до тебе щасливу й повну таку радість таку вдячність
таку любов просту й усміхнену» (с. 40)

  Поетеса, як завжди, невдало намагається копіювати Священне Писання. Цей світ такий прекрасний,  щасливий і всі у ньому добрі й гармонійні. Вона навіть не пробує його якось розфарбувати, надати нової барви. Саме така ідилічна одноманітність вбиває будь-який інтерес до її поезії та ліричного героя. Одноманітна форма поєднуючись з одноманітним змістом, змушує позіхати вже десь після 15 сторінки. Читач не напружує мізки, йому стає нецікаво від таких небесно-райських картинок. На жаль, нам смертним не збагнути ліричного героя Б. Матіяш, бо він зі своїм зоопарком давно вже переселився на небеса й живе високим. Поетеса не використовує усіх потужностей верлібру, не виходить за рамки біблійно-райської тематики, не створює чогось новаторського в плані форми чи змісту. Її пси покірні християни, які завжди все терплять й вибачають. Вони у неї неживі, бо вписані в схемку, штучно створені ситуації. Так навіть якщо б хотілося побачити в них щось живе, то вони постійно віддаватимуть християнським духом. Але ж від поезії навіть у християнському дусі хочеться чогось глибшого і осмисленішого. А поетеса, на жаль, нічого не може запропонувати окрім блідих копій...
В поезії мисткині немає людей, стосунків між ними. Соціум з його проблемами взагалі не цікавить ліричного героя. Цей пласт залишається десь за бортом авторського осмислення. І не можна сказати, що її герой страждає чи від цього. Він органічно почуває себе в раю, серед небесних ідеалізованих звірів, під захистом могутнього Бога. Це своєрідна втеча в маленький світ, де все стоїть на своїх місцях, де тебе ніхто не образить, де казка – це реальність, де Бог – це друг, де звірі – це твої улюбленці. Поетка напрочуд вміло герметизує свій простір, куди не впускає нічого зайвого, нічого їй непотрібного. І ця позасоціальна позиція є найпривабливішою у книзі, бо допомагає зануритися, хоч і в нуднувато описаний, але в свій світ, який не забруднений всіляким постмодернізмом (в найгіршому розуміння цього слова).
Сучасній людині вже давно непотрібен Бог, релігія стала формально-ритуальною, а традиція – це пережиток минулих епох. Виходячи з цих позицій, автор через поезію намагається  сказати своєму читачу про втрачені цінності, втрачену віру в Бога. Без нав'язування, без проповіді, без дидактизму. Через власні переживання, через сповідально-інтимну манеру висловлювання. Таким чином в нашій поезії і встановлюється різниця напрямів, естетик, ціннісних пріоритетів. І виграє у цій боротьбі читач, бо йому є з кого вибирати. Або він обирає серед тих, хто пише про секс, цицькатих баб, сперму, наркотики (це я про окремих постмодерністів). Або обирає традиційну поетику з релігійним  християнським змістом. Хоча «абo» тут лише умовність…

Якщо ви хочите кудись вирватися  з нашого житейського пекла, то припрошую вас у рай Богдани Матіяш. Де ви, можливо, отримаєте насолоду від спілкування із небесних зоопарком, а також з її улюбленим Богом.