Брати Гонкури у спідниці, або відлуння Булгаковських мотивів

Олені присвячується...

Дві милі й чарівні жінки – сестри Чернінькі — написали роман, який уже наробив галасу в нашому літературному процесі. Критики пишуть про них, натовпи фанів заповнюють книгарні, коли ці дві львівські красуні приїжджають у різні міста з презентацією, їм вручають різні премії. У чому ж секрет цих двох тендітних створінь і їхнього першого роману? Чим вони підкорили публіку та привернули увагу літературознавців? Відразу хочу застерегти, що художнє полотно сестер Черніньких — не попса в стилі Люко Дашвар чи молодіжно-розхристаний андеґраунд на кшталт Дереша, Карпи. Це вже якийсь зрілий плід у нашій літературі, який коренями сягає не українського літературного поля, а російського грунту, зокрема я бачу аналогію з твором Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Про що буде сказано трішки згодом.
Роман написаний за зовсім біблійним принципом, де за кожен гріх на людину чекає розплата. І ця гірка доля неминуча для персонажів «Хутора...». Гріхи тут різні: блуд, вбивство, обман, перелюб. І кара тут — не вічні пекельні муки, як прописано в Біблії, а тортури маленьких і огидних карликів, які знущаються над персонажами цього роману як їм заманеться. У кожній наступній главі (яких є 6) з’являються нові імена та долі, і письменниці вивертають їх гнилий, аморальний світ на розсуд читача. Сестри Чернінькі нічого не приховують, а описують усе так, наче душа (і тіло звісно) їхніх героїв лежить у них на долонях. У цих фрагментах нема ніякої літературщини, ретуші або косметичного "припудрювання" тексту. Наприклад, ось так вони пишуть про основного героя п'ятої глави Гражду: «Працював вельмишановний пан Левко Йосипович не абиким, а керівником танцювально-хорового колективу «Марево Карпат...капали йому грошенята звідусіль, бо вмів гарно вести фінанси та вміло обкрадати добру сотню працівників, щомісяця привласнюючи лев’ячу частку їхніх офіційних заробітків і гастрольних «ліваків» по всій країні… у колективі працювало багато жінок, яких він моцно тримав зарплатнею, оплачуючи кожній рівно такий оклад, на який вона заслуговувала не стільки голосом, скільки жіночими принадами» (с. 164). Романістки виводять героїв циніків, показуючи всю їхню ницість і тваринний спосіб існування. І цю картинку ще можна сприймати, оскільки повсякдення вкидає таких людей у наше життя. А от що стосується тіла, то не кожен читач готовий сприйняти такі відверті, а іноді вульгарно-комічні сцени: «Потужна чоловіча гордість Курчака пірнула до дівочого ротика, й Марина почала з насолодою хлиськати його з усіх боків. Орчик дуже любив цю процедуру, та найбільше він полюбляв кунілінг. Майже кожній зі своїх інертних мавок він радо пестив троянду, а потім уже вдома тим самим писком цілував вустонька  своєї неофіційної дружини...скоро Марина відчула, що час найвищої насолоди уже на підході. Під впливом відчуттів вона сильно вигнулась усім тілом. У цю мить дівчина цілком випадково не стрималась від натиску природніх потреб і... видала гучний, мов постріл, «пук» у самісінький ніс Орка» (с.70). Принаймні, у мене спочатку це викликало огиду, а потім веселий сміх...
 Як уже видно, у романі часто згадуються статеві акти. І тут мені хочеться сказати про мовне багатство романісток. Адже назви статевих жіночих органів у цьому полотні можна тільки смакувати: «пестячи жіночі пелюстки» (с.69), «пестив своїм писком її розкішницю» (c.109), «у вогкенькій розкішниці» (с.115), «стала пестити свою підв’ялу троянду» (с.173), «попестивши її волохатенький кокос» (с. 178) тощо. Не забувають Чернінькі і про чоловіків: «потужна чоловіча гордість» (с.70), «чужа хтива плоть» (с.105), «Довга товста, але в’яла сарделька» (с.111), «намилив свого тонкого пустуна» (с.130), «п’ятисантиметровий хвостик» (с.169), «млявий п’ятисантиметровий слимачок шефа» (c.172), «посмикати за пипку» (с.186) тощо. Прикметно, що жіночі органи названі достатньо пестливо, ці назви загалом приємні на дотик і відчуття – «троянда», «пелюстки», а от чоловічі з відтінком іронії, насмішки і навіть відрази («слимачок», «в’яла сарделька»). Але нерв «Хутора...» не тільки в пікантності лексичних одиниць, а в змісті самого твору...
Структура роману достатнього прозора. Існують два світи — місто Л. — видиме, реальне, гріховне у якому живуть персонажі та хутір Х. — місце катувань, пекло, де ті ж самі злобні гноми одних героїв  убивають (Вірка-ковбаска), а інших мучать — брати Курчаки, Андрій Капуста, хор «Марево Карпат».  І за всім цим спостерігає дивак-філософ Фодик, який в романі виконує функцію такого собі Харона, що переправляє цих грішників у пекельне місце. Таке враження, що сестри Чернінькі виписують зовсім дуалістичну християнську модель загробного світу: рай — пекло. Умовний рай для  Фодика — чистої незаплямована душі, Домініка — майже янгольської істоти, випадкового та епізодичного персонажа в кінці роману. А пекло для  решти героїв. Хоча іноді мені видається, що мова йде не про пекло, а чистилище для грішників. Але в романі це чітко не прописано. І от повертаючись до Булгакова і його «Майстра і Маргарити», бо у мене твір сестер Черніньких асоціюється лише з ними. У Фодику я бачу Майстра, у капосних гномах  — свиту сатани, наречена Зеника — це для мене Маргарита. Воланда я у цьому романі не бачу. Звичайно, я не стверджую нібито ці обидва романи схожі і Чернінькі якось перебрали у Булгакова мотиви чи концепцію ні, просто окремі елементи дуже подібні — очищення міста від грішників, містичність, розплата за гріхи, існування паралельних реальностей Москва реальна – Москва фантастична (за аналогією місто Л. – хутір Х.). Окрім, звичайно,  третьої реальності у російського письменника — Іудеї часів Понтія Пилата тощо. Я такою аналогією не претендую на якусь об'єктивність і загалом чи можлива вона?! Адже одні тексти вростають своїми смислами і елементами в інші, одні письменники черпають  натхнення у інших. Але Булгаковські мотиви все ж, як на мене, відлунюються у романі Черніньких . Містичність, буфонадністю та релігійно-етична концепція – це ті перетини "Хутора розбещених душ" сестер Черніньких  з "Майстром і Маргаритою" видатного російського письменника Михайла Булгакова. Але на вичерпну доказовість цих рядків автор не претендує.        

І все ж не можу не сказати про 4 главу, яка називається «Капуста». Тільки за цей розділ сестрам Черніньким потрібно було дати найвищу літературну премію України. Адже у цьому розділі так яскраво описані cтраждання Лесі, а особливо сцена її суїциду, а також майстерно виведений трагізм і крихкість людського існування. Читаючи цей розділ, я пережив колосальне читацьке задоволення, бо увесь час був у максимальній екзистенційній напрузі. Це ще раз навело мене на думку про те, що особа, яка усю свою енергію спрямовує в кохання до однієї-єдиної людини — найнещасніща з усіх істот на світі. На жаль, трагічна загибель двох закоханих Зеника і Лесі — основних фігурантів цієї глави — на совісті похресника Зеника — Андрія. Хлопчина злякався, що його хрещений не йому  віддасть свій бізнес і машину, а майбутньому чаду закоханих, і тому підступно інфікував їх вірусом імунодефіциту. Через це спочатку Леся наковталася пігулок і померла, а на наступний день після її смерті — застрелився Зеник. Ця чудова картина цього роману, у якій головні герої втратили сенс існування і покінчили життя самогубством — заслуговує на найбільше читацьке схвалення і достойні літературні нагороди. На жаль, в жодній з рецензій на цей роман я не зустрів нічого про цю главу. Критики не звернули увагу на такий здобуток письменниць...
Декілька слів хотілося б сказати про недоліки. Вони полягають більше в технічних моментах. Уже на власному досвіді переконався, що знайти хорошого редактора, а тим паче коректора — великий подарунок долі. Ні з тим, ні з іншим сестрам не пощастило. І свідченням цьому є мовні недогляди: «Дитина Злота» (с. 20) — дитина золота, дусило (с. 20) — душило, «чказав» (с. 42) — сказав «добеманка» (c. 42) — доберманка,  «повиствляли» (c. 70) — повиставляли, «плиси» (c. 122) — плисти (курсив мій) тощо.  Ще раз підкреслю, що хороших і професійних редакторів та коректорів зараз дуже мало. Але я думаю, що сестри Чернінькі знайдуть можливість більше не робити таких помилок. І на останок скажу, що цей роман вартий для того, щоб його прочитали, бо для нашого суспільства, яке загрузло у брехні, аморальності, тупості й примітивізмі — це хороші ліки.