Герої Євгенії Кононенко

Кожній країні, кожній нації потрібні свої герої та героїні. Без них історія будь-якої держави була б сірою, малоцікавою та непримітною. Герої можуть бути не тільки в літературі, а й у політиці, релігії, філософії, мистецтві тощо. Одним, наприклад,  потрібен Тарас Шевченко в іконній оправі, щоб сходити на Чернечу гору й молитися йому, як одному з святих; іншим потрібні герої на кшталт Сталіна, Гітлера, Бандери, Шухевича. І причини тут різні. Людям потрібно вірити в когось чи у щось. Одні наслідують ідеї своїх кумирів, інші виховуються на них, а ще інші користуються ними суто в прагматичних цілях. Кожен має свої мотиви та причини виступати за ту чи іншу ідею. Але факт залишається фактом: будь-якій особі потрібен свій герой!
В книзі Євгенії Кононенко  представлені перш за все  українські герої -  Маруся Чурай, Леся Українка, Ліна Костенко, Оксана Забужко (есеї «Співоча душа України», с. 32 та «Heroine or bad girl», c. 75). Але вона їх так мало назбирала, як кіт наплакав. Здавалося б, з нашої української культури можна було б і більше нашкребти, але маємо те, що маємо. Принципово в цій книзі нема українських героїв чоловіків. З одного боку – це ляпас чоловічій аудиторії нашої культури, а з іншого письменниця все-таки більше пише для жінок і про жінок. І нічого тут феміністичного нема. Просто багацько інтелектуалів та титанів думки різних століть -  не доросли до пильної публіцистично-есеїстичної уваги авторки. І куди поділися Сковорода, Шевченко, Франко, Тичина (цей список видатних імен і далі можна продовжувати)? Невже ці постаті настільки малокаліберні, щоб про них не написати?! Чи може вже так багато написано й не хочеться повторюватися?! А може вони і не герої…
Оминувши і не згадавши наших талановитих мужчин, Євгенія Кононеко пише про інших постатей зарубіжної культури. Гюнтер Вальраф («До Європи?», c. 13), Еміль Нелліган («Був справді золотим той корабель-примара», c. 127), Маргеріт Юрсенар («Твоє ім’я», c. 159),  Мартін Грей («В ім’я всіх», c. 165) – ці імена відразу ріжуть вухо непідготовленого українського читача. Мало хто знає про тяжку долю канадського поета Еміля Неллігана, який лише за роки створив понад 170 віршів ставши національним поетом, і  останок свого стражденного життя  доживав у психіатричній лікарні. Або про всесвітньовідому  французьку письменницю Маргеріт Юрсенар, членкиню Французької академії, авторку великого роману «Філософський камінь» та про три смерті, які залишили свій тяжкий відбиток у її житті.  І хоч постаті доволі відомі у світі своєю творчістю та внеском у культуру народу, де вони творили, але для українського середнього читача нові та досі невідкриті. Заповнюючи оцю лакуну, письменниця обмежуються лише біографічними даними, а в есеї про Неллігана додає ще й літературознавчий аспект його творчості. Звичайно, в такому випадку можна все списати на сам жанр есею, який за висловом  письменниці на початку книжки: «…доволі розпливчастий, нечіткий жанр. Рамки тут дуже широкі, в них можна вкласти все, що завгодно, поєднати і довільні рефлексії, і логічні парадигми й висновки. А тому текст, написаний у рамках цього жанру, може  бути і абсолютно «порожнім», і наповненим таким змістом, якого не пропонує жоден інши жанр» (с.7). І тоді все стає на свої місця, бо есей – це не літературознавство, не публіцистика, не довільні рефлексії, не академічна писанина, не біографічна довідка. Есей – це мікс з усього  перерахованого вище, і тому цей жанр так легко читається й сприймається читачем.
Зовсім осібно стоять есеї присвячені соціальній тематиці: «Ми – онуки війни?», «Повії та жінки порядні», «Будинки-монстри». Зокрема, в одному з найкращих есеїв «Повії та жінки порядні» Євгенія Кононенко аналізує  книгу відомого канадського журналіста Віктора Маларека "Наташі". Основна думка останньої полягає в тому, що проституція – це аж ніяк не професія чи засіб легкого заробітку, а добре спланована комерційна ідея за допомогою якої одні стають рабинями і страждають, і, що найжахдивіше – помирають. Інші ж просто наживаються на цьому бізнесі (сутенери, посередники, вербувальники дівчат тощо). В патріархальному суспільстві до жінок подібної професії ставляться з презирством. "Це – найнижча категорія жінок у суспільної ієрархії, їх ще можна пожаліти, але ніяк не можна шанувати. І, можливо, саме тому торгівля жінками вважається не таким страшним криміналом, як торгівля наркотиками чи зброєю. І саме через культивоване презирство до повій як у суспільстві, так і в індивідуальному досвіді, у світі не існує розгалуженої, добре фінансованої програми боротьби з торгівлею жінками." (с. 29). Важко не погодиться з судженнями письменниці. Бо повії в нашій країні – найнезахищеніша категорія населення. І така ситуація, на жаль, на руку владі чи чиновникам, які спокійно можуть користуватися плодами тіньового бізнесу. Цей та інші злободенні есеї лише підкреслюють хвороби нашого суспільства. Подолати їх можна лише за допомогою виваженої державної політики та гуманістично-християнських принципів.
Книга Евгенії Кононенко – це ще один  вимір есеїстично-публіцистичного письма, яке здатне побудувати конструктивний діалог між читачем та письменницею, між поставленими проблемами та можливими шляхами їх подолання в нашому суспільстві.