Міфолог села та Органіст природи

Сергій Осока. Небесна падалиця. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2015. – 145 с.

Поетичним відкриттям 2015-го року, звісно, є книжка Сергія Осоки «Небесна падалиця». Полтавчанин Осока давно вже полонив читальників літературної Фейсбук-спільноти власними віршами, під якими громадяться лайки і репости, схвальні «коменти» та доста смайликів. Свої перли віршотворець оздоблює додатковими візуальними ефектами: відеоряд або малюнок, яких у книжці, на жаль, нема. Власне, Осока тяжіє до відеопоетичного тренду – популярного серед молоді в останні часи.

Твори великобагачанського поета народжувалися не тільки посеред чарівних полтавських краєвидів, а й мають творчий поштовх від великих попередників. Тут були проїздом стовпи радянського соцреалізму: і Рильський, і Малишко, і Стельмах. Тичина навіть вірша склав про цей край, Довженко знімав тут фільм «Щорс», у повісті Шевченка «Близнюки» є згадки про цю місцевість. Жили тут і відомі кобзарі Антін Скоба та Федір Кушнерик.

Упродовж свого розвитку вкраїнська література мала дві антагоністичні, і, водночас, взаємопроникаючі традиції – тяжіння до рустикального світу, його поетизування та осмислення в прозовому матеріалі. Адже саме в просторі села письменники вбачали збереження духовних надбань українського народу, його культурний код. Ця літературна тяглість зберігалася до першої третини-половини 20 століття, опісля нього започаткувалася нова традиція: урбаністична, простір міста та людини у ньому, їхня взаємодія та відчуження. У протиборстві двох антиподів Осока виразно не урбаністичний, рустикальний поет. У його образному мисленні відсутні штучність і пластиковість, нема гонитви за модними трендами часу. Образна система «Небесної падалиці» будується навколо спостережень за кровообігом у царстві природи та людських взаємин, світу натури і села, романтичної філософії та роздумів про інь-янь. В українській літературі останнього десятиліття відчувається певна туга за такими мотивами та спрямованістю, адже здебільшого сучасні поети найчастіше обирають тенденційні теми, впадаючи в цілковиту графоманію та кон’юнктурщину.

У непростих і одночасно вельми медитативних рядках проступає не дебютант, а цілком зрілий поет. Дається взнаки, що творець поезій, як справжній ювелір вигранював та виточував кожен рядок упродовж 12 років. Навіть сама структура книжки чітко продумана, кожен розділ об’єднаний у певний концепт: чи то філософські екзистенційні мотиви – «Я сам собі і зачин і припин», «Сутінь тече тобою чи ти протікаєш сутінь» (розділ «Гола глина»); чи то прониклива й чуттєва інтимна лірика – «Ми роздягаємось при місяці», «Як важко шелестить твоя одежа мокра», «Ти не бентеж мене коли засну» (розділ «Повінь, що гойдає збиті яблука»). А на додачу ще й низка так званих поем: «Між долонями та слідами», »У гончарному колі», »Поема про арапайму» та ін.

У деяких рядка Осоки вчуваються зачатки як Антонівського, так і Сковородинського начал, він робить цих віхових постатей української літератури персонажами власних творів, подекуди перебирає їх стилістику, пише строфи на мотиви їх творчості: «Я не прийду не руш мене//Я зараз давній і непевний//Мені випростується з вени//Гілля божественних пісней//не клич не ремствуй не ходи//я мертвий я пішов тудою//де білу тінь Сковороди//сто душ хитали над водою…»; «як пахне вечірнє світло//антонівкою і Антоничем//до тебе зібрався їхати//та мабуть не втраплю поночі//вже речі хотів збирати -//вони розпадались хлипами//усі сто возів під хату//зібрались у весну їхати…». Українські візії розбавляються жагучою пристрастю до Іспанії, до Лорки, з яким Осока навіть зовнішньо подібний.

Серед питомо традиційних тем української поезії є материнство. Як і попередники, Осока сакралізує образ матері, наділяє її рисами божества, Мадонни, святої. Матір у нього це, безперечно, народителька людей світу, його першооснова. Уособленням усіх матерів людства виступає Марія, матір Христа, про що свідчать перегуки-алюзії з біблійними оповідями, зокрема, у вірші «Далеко поза небом, поза тим». Вкоріненість у християнські традиції, народність, органічність поета виявляється у пробах створити пісні: «ой да за лиманом//ой за синім-синім//походжала мати//ворушила сіно//пролітали чайки//чаклували відьми//щоб було їй з моря//первістка не видно…»; «І дощ пішов на Трійцю, як завжди.//Надпив повітря скрипом берестовим.//Бродив собі, як слово попід словом,// клубком у горлі пошепки бродив…».

Одним із найконцептуальніших розділів збірки є «Розкопки вирію». Осока мовби займається археологією, розкопуючи пласти українського міфосвіту. «Небасна падалиця» – це найперше осанна усьому рустикальному, хвала селу і його магічній першооснові. Тут хата дихає грудними голосами та гоїть все, що душу пекло, смерть водить напувати коней, баба Палажка розсідлує вітри, старий Никифор тримає небо, мати Марія шиє вогнем кущі… Вінок цих образів утверджує органічність поета та яскраво виражену тугу за всім первісним й корінним, тим, що притаманно українцеві, що втратилося із плином часу.

«Небесна падалиця» – це саме той випадок, коли важко спрогнозувати, яким човном попливе автор. Адже як самі тексти, так і їхня технічна вправність заслуговують на суспільну, читацьку увагу, премії, відгуки в пресі. І язик не повертається сказати, що це дебютант. І до кінця навіть не можна відчути: це авторовий початок творчості, екватор чи це все разом?!

ДРУГ ЧИТАЧА (http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/40611/)