На прийомі у душезнавця Процюка, або роздуми екзистенціаліста
І підходить письменник до такого "темного лісу" з позиції психоаналізу та філософії, озброюючи своє стило думками Сенеки, Епікура, Карен Горні, Ніцше, Еріха Фромма, Ірвіна Ялома. Ось лише не повний перелік імен, які допомагають йому осмислювати себе, людей навколо, психічні процеси. Есей за есеєм, думка за думкою вибудовують химерний лабіринт, у якому блукає читацька увага постійно натикаючись на всілякі неврози, шизофренії, депресії різних видатних і простих людей. І есеїст тонко й зосереджено копирсається у людському єстві. З цього зосередженого копирсання і напружених розмірковувань, які аналітичним ножем врізаються у закапелки свідомого та підсвідомого читацької душі, яка повсякчас мучиться: від тонкого леза, що поволі, міліметр за міліметром, врізається у психічну ауру і коле її, й сили, з якою есеїст тисне аналітичним скальпелем, роздягаючи грубі й наносні шари масок в особистості, народжуються цікаві авторські сентенції.
"...Наша пристрасть когось засуджувати є передусім прихованим результатом нашої автоненависті чи презирства до себе, які виносимо назовні, будучи не в спромозі справитися з цією жахливою правдою про наше істинне підсвідоме ставлення до себе..." (с.22).
"Можна припустити, що значна частина реалізованих чи невдалих суїцидів є лише сублімацією нестерпного жаху відходу, замаскованого різними личинами" (с.37).
"Природа не терпить порожнечі. Ми боїмося самих себе — і вигадуємо різні зовнішні розваги" (с.48) тощо.
І найважливіше те, що його думка ґрунтується на трьох китах: аналітиці, власному досвіді і досвіді попередників. А центральним образом книжки є людська душа, яка: боїться смерті (есе "Страх смерті" с.33), терпить біль і гнів (c.165), страждає від різних психічних відхилень, захворювань (есе "Мазохізм" с.162, "Депресія" с.168, "Мізантроп" с.171), мучиться від безсенсовості цього існування ("Тіні з'являються на світанку" с.5), залежна від духу Мамони ("Золото і мідяки" с.175, "Любити не можна любити (письменник і гроші)" с.180).
Найсильнішими у книзі є дві центральні праці Степана Процюка: "Тіні з'являються на світанку" та "Страх смерті". Перша описує невроз безсенсовості у сучасному світі, а друга – страх смерті. Ці два хворобливі стани тісно пов'язані один з одним, адже втрата змісту буття автоматично призводить до повільного згасання, духовної і, як наслідок, фізичної смерті людини. Проблему сенсу існування до Процюка у своїй філософії піднімали екзистенціалісти та інші філософські школи. Особливо гостро це питання постає у сучасному суспільстві, де панує тотальний плюралізм, фетишизація свободи та відсутність бодай натяку на ціннісно-ідеологічний аспект у свідомості людей. Виходячи зі сказаного про природу, яка не терпить порожнечі, есеїст доволі слушно помічає, що людина заповнює душевну порожнину різним речами: "...наркоманія чи алкоголізм також ховають у собі кризу життя. Навіть коли її носії про це не здогадуються...Невроз безсенсовості часто причаєний у трудоголізмі, яким людина хоче захиститися від жаху залишитися наодинці із собою. Адже стосунки віч-на-віч із собою часто нестерпні для обтяжених гармонійними дисбалансами. Компульсивний секс, кожен приватний донжуанізм чи мессалінізм, є, як на мене, також поверхневою захисною реакцією, потребою заповнення часу" (с.7).
У сучасному світі людині важко віднайти сенс існування, бо перераховане затьмарює розум, притуплює гостроту відчуттів, замилює око. Наша свідомість засинає і впускає у себе цей світ, не фільтруючи погане і хороше, корисне і шкідливе для нашого духовного здоров'я. І так, зростаючи у соціумі, поступово, крок за кроком індивід деградує і розгублює усе людське в собі, навіть не відшукуючи сенсу існування. Дозволю собі розлогу цитату, яка дуже вдало описує проблему сучасної людини: "А в житті направду нелегко відшукати сенс, якщо відмовитися від патетичної атрибутики. Ми справді всі помремо. Прийшов Прокіп — кипить окріп, пішов Прокіп — кипить окріп... Мовляв, навіщо прибирати квартиру, коли у ній знову буде брудно? Ми часто виконуємо одне і те ж, є залежними від матеріального становища і хвороб, чиїхось поверхових оцінок і власної генетичної тюрми... Не вчу нікого жити, бо і сам не зовсім опанував це нелегке мистецтво. Ми переважно існуємо, постійно очікуючи якогось дива, чудотворного еліксиру, казкової феї чи принца, котрі все змінять і переінакшать. У цьому зворушливо-інфантильному очікуванні проходять місяці. Роки. Десятиліття. Наближається старість. А очікуваного Бога з машини все немає...І ми каправіємо і маразматіємо, чіпляючись за якісь зовнішні перешкоди і тим самим заспокоюючи власну екзистенційну тривогу. Ми, невдахи, звинувачуємо уряд і президента, погоду і ціни на ринку, невдячних батьків чи дітей. Нема кінця вервечці тих, хто нам завинив, створюючи перешкоди до якогось омріяного приватного ельдорадо. Якого? Якби ж то ми знали...І так бреде життєвими, розбухлими від багнюки розчарувань та зневіри, дорогами величезна армія людей. Армія живих роботів. Вертикально спрямованих автоматів. Вередливих істеричних зомбі. Це ми, Господи..." (с.42-43).
Степан Процюк наголошує: окрім нас, наших проблем ніхто не вирішить. Марно нарікати на зовнішні обставини чи чинники: тільки ми винні, що в нашому житті порожнеча, яку не можемо заповнити цінностями та ідеями. Пошук сенсу буття, внутрішнє наповнення душі, активна життєва позиція та любов — ось, що може порятувати людину від згубного духовного занепаду, морального звиродніння, впливу гнилого капіталістичного світу, пустої індустрії розваг та власної тупості й аморальності. Але на це потрібен час, неймовірні фізичні та духовні сили, а також титанічна робота над собою.
Найслабшими у книзі є автобіографічні есеї та есеї про Ніцше й Шопенгауера. У першому випадку ("Дім, де розбивалися серця (с. 123)", "Бабусині заповіти" (с.129) тощо) — це суха поглиблена письменницька оповідь про себе і своїх близьких без узагальнень та аналітичних ходів. В останніх двох — "Кров і сльози Фрідріха Ніцше" та "Невротик у мантії генія (деякі штрихи до портрета Артура Шопенгавера)" — автор переповідає біографію двох німецьких філософів, ніяк не застосовуючи свої аналітичні здібності до психопортретів цих людей, ці есе бліді і невиразні, мало чим відрізняються від Вікіпедійної довідки в Інтернеті. Кого з читачів зацікавить переказ книжки Ірвіна Ялома "Коли Ніцше плакав"! Чи кого змусить співпереживати загальновідомі факти про Шопенгауерівську песимістичність та замкнутість! Залишаю ці зауваження на совісті автора, який свій аналітичний запал для цих есеїв чомусь полишив...
Та загалом есеї Процюка наповнені змістом, аналітикою, цікавими запитаннями, які він задає читачеві, та справедливими докорами сучасній людині, що опинилася в загрозливому стані духовної смерті.