Наталя Пасічник. Гра в три руки: поезії. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2009. – 48 c., іл.

Гірка амброзія або відтінки «розтягненого» болю

Ця книга присвячена одній з найважливіших тем в житті – коханню (любові). Інтимна лірика захоплює людей тим, що зачіпає найглибші струни душі людини. Це таємничі шухлядки в яких заховані історії болю, розчарувань, невзаємних почуттів, переживань. У віршах Наталі Пасічник кохання – це акорди музичного інструменту, і тональність їхня, на жаль, мінорна. Вона, як вмілий майстер грає, наприклад, на роялі зі слізьми на очах, бо поезія її – це розтягнута мелодія суму і меланхолії… Поезії Наталки нагадують різні відтінки «розтягненого» болю кохання. Мотиви розлуки, самотності, непорозуміння між закоханими, відчуженості проступають майже у кожній з поезій:
ніхто не згадає орнамент твоєї долоні
твій запах і голос яким промовляв і слова
хиткі наче стебла неначе каміння солоні
та це неважливо і я розумію сама
що теж забуваю ознаки цієї любові
і обриси рук і самотність дерев і дзвінки
що мати тебе в цьому місті порожньому львові
це наче одній перейти на той берег ріки
і плакати втративши все або більше
вдихнувши неначе отруту розгублене «ні»
бо бути самою для мене тепер не найгірше
найгірше – не чути відлуння на тій стороні (c. 10)

У цій поезії лунає сум за почуттями, які згасають.Тобто почуття ще не згасли в пам’яті і лірична героїня боїться втратити всі видимі ознаки зв’язку між іншою людиною, для неї важливі тонкі деталі: обриси рук, дзвінки, запах. За цими тонкощами реконструюється картинка стосунків, де «вона» боїться не так своєї самотності, як втратити ознаку, образ коханої людини. Самі спогади про почуття, його тонкощі, мають набагато важливішу функцію, аніж реальна людина, бо її поезія живе все-таки передчуттям розставання, трагічного переживання усіх наслідків вибору людини. « //Вдихнувши неначе отруту розгублене «ні»// », чуючи ці слова стає заручницею власного болю, власних сподівань. У творі з’являється цікавий образ порожнечі, розділеності між «Я» і «Ти». «Я» («лірична героїня») не має «Ти» ( «коханий»). Слово «має» вживається не у Фроммівському потрактуванні поняття «мати», тобто володіти кимось, як певною річчю заради власного задоволення – а справді бути з цією людиною, любити, збагачувати й наповнювати один одного, інакше не згадувалися б: плакати, самою, порожньому львові іт.ін.
Мимоволі починаєш вірити щирості висловленого, перейматися душевним настроєм вірша, який проникає всередину.
У циклі «Епістолярій» постає відтінок болю, кадри наближень/відштовхувань, недомовок між м/ж – створюють напругу чекань/сподівань. Жодні листи чи послання не можуть замінити реальних стосунків, вони не здатні владнати або навпаки погіршити:
2
о ця натуга тривкіша за сотні епістол
замкнені кола побачень й щоразу – востаннє
опуси про неминучість утоми і плинність зв’язку
ти не попросиш багато – і це зрозуміло –
межі між нами крихкі і зникомі і легше
просто піти ніж постійно чекати що завтра
завтра нічого не станеться
станеться все (с. 6)

Муки цих переживань полягають в тому, що, ніби, все вже втрачено й потрібно зробити останній крок – розірвати зв’язок, але «Я» думає про це, як легкий вихід із ситуації, бо хоче зберегти стосунки й тому «станеться все». Надія сплетена з відчуттям відходу або зникнення «Ти» – тяжке випробування для «Я». Усвідомлення «крихкості», «плинності», зникомості породжує всередині спочатку бажання «просто піти», а потім віри у «станеться все» і до цього всього «Я» вже готова своїм моральним вибором. Одним із найяскравіших образів цього циклу є ось ці рядки:
1
…
м/ж – ці посічені дрібно фонеми
дотепер застрягають у горлі
коли шепочеш: «до завтра»
коли голос проходить крізь міцно зачинені двері
і жоден не може сказати напевне
де «м» а де «ж» (с. 6)

Ці слова розкладаються на звуки, на дрібніші півзвуки, навіть не вимовляються, а «застрягають у горлі». Це майже невимовлені, інтуїтивно схоплені слова-фонеми-звуки, які з болем «застрягають у горлі». «Посічені дрібно фонеми» – це поступове спадання звуків, коли вони осягають розумом, але ще тихо десь там лунають.
У поезіях Наталки мало пунктуаційних знаків, самі лише дефіси, лапки. Можливо, така форма побудови вкладається у загальну концепцію книги, представлення стосунків як певної гри між м/ж, вільної й невимушеної. Гра, плинність, ось тон цих похмурих акордів, де мелодії так сумно лунають в її виконанні.

ті слова що їх майже не чутно що майже
загубилися в пам’яті літа – останні слова
соломинкою писані на спорожнілому пляжі
кілька років потому або наперед – там два

поцілунки ціною одного там ніде упасти
беззаконня розбитому яблуку там а не тут
безконечно тривають рамена долоні зап’ястя
ще єдиного цілого – нас не знайдуть

там віднині і жоден не скаже
хто ця дівчинка хто її пан із піщаних країв
і чому він мовчить ніби досі усе пам’ятає чи майже
усе але більше не хоче її (с. 28)

У більшості віршів зберігається перехресне римування (абаб), але в збірці трапляються поезії з іншою побудовою ( «це єдине чого я хотіла – говорить вона» (c. 15), «ніжна, два місяці швидко минули – і добре» (c.17), «поцілунок чи два – і ніхто ні про що не шкодує» (c. 21), «і листи у яких не знаходиш новин» (c. 39) тощо ). Відсутність пунктуації є навіть певною грою з читачем, коли він сам змушений визначити де поставити крапку, а де кому, бо від цього залежить розуміння прочитаного його осмислення. Здається, що форма навмисне ігнорується автором, відображає плинну суть усіх внутрішніх та зовнішніх процесів. Також у збірці названі лише цикли: «Епістолярій», «Гра в три руки», « Пересмішник», а решту текстів залишається називати за першим рядком. Часте використання сполучників (що, або, і) чи займенників ( ніхто, твоїх, ти, її, він), з одного боку шкодить виразності та стилю Наталчиної поезії, а з іншого, показує межі мови, яка не може досконало виразити повноту відтінків переживань, почуттів, відчуттів.
Якою б не була розвиненою (лексично, граматично, синтаксично) мова, людина все одно набагато складніше влаштована, і не завжди може словами означити всі свої тонкі стани буття. З розвитком людини, розвивається її мова. Наталчина поезія сповнена недоговореного до кінця слова, думки, звуку, бо сама мова стає на заваді цим процесам. Цю лінгвістичну пастку можна подолати, розширюючи досвід за допомогою слів. Проблема вираження досвіду, це проблема не тільки поезії Наталки Пасічник, а й будь-кого, хто хоче оволодіти майстерністю висловлювання.
Запрошую всіх насолодитися грою між «Я» і «Ти», співпереживати, насолодитися гіркотою амброзії, що називається любов, перейнятися відтінками болю, висловленого і недомовленого в творах Наталі Пасічник.
                                                                                                                                         Буквоїд, 2011, 2 лютого.