Простір інтерпретацій та імпровізації

Молодотеатрівці на камерній сцені поставили найвідомішу в світі п’єсу театру абсурду, «Чекаючи на Годо» Семюела Беккета. Останнім часом столичний Молодий академічний театр став відкритим до експериментів. На камерній сцені глядач міг побачити нові роботи молодих драматургів та режисерів, маю на увазі, п’єсу Оксани Савченко «Бери, люби, тікай» та постановку Станіслава Жиркова за твором Дмитра Богославського «Любов людей». А на основній сцені на початку сезону представлено виставу за п’єсою сучасного французького драматурга Е.Е.Шмітта «Загадкові варіації», актор якої, Олексій Вертинський, до речі, отримав пектораль за кращу чоловічу роль. Вектор експериментів пішов у бік класики модернізму, молодотеатрівці вирішили звернутися до театру абсурду, до його найяскравішого представника, Нобелівського лауреата С.Беккета. Ця п’єса неодноразово ставилась у російських театрах у період із 80-х і по сьогоднішній день, її екранізували у світі: на батьківщині письменника в Ірландії, а в канадській телеверсії вистави одну з ролей виконував скандально відомий режисер Роман Поланскі. В Україні ж, на афішах столичних театральних закладів, імена С.Беккета, Е.Йонеско, інших представників цього напрямку не зустрінеш. Таку розкіш могли б собі дозволити студійні театральні колективи, але навіть якщо так, це все залишиться поза увагою широкої аудиторії.   «Чекаючи на Годо» – п’єса, яка немає ні сюжету, ні конфлікту, ані інтриги в їхньому класичному розумінні. Двоє людей, прикуті до одного невідомого місця в чеканні на третього, уявного Годо. Владімір (актор Ярослав Чорненький) та Естрагон (актор Анатолій Петров)  розмовляють про Христа, Біблію, черевики та власні гастрономічні уподобання. Годі в цих бесідах шукати логіки, засновків чи висновків, бодай якоїсь суті. Це майже безсенсове лепетання ускладнюється  вплетеними в діалоги вставками на інших мовах: англійській, польській, німецькій та ін.. Такий  режисерський хід створив ще глибшу комунікаційну прірву між глядачами і акторами, адже не всі володіють  європейськими мовами. Себто постановник зробила абсурдну п’єсу не зрозумілою, ще абсурднішою, ніж вона є у Беккета.  До компанії жебраків доєднуються Поццо і Лакі. Складно сказати в яких відношеннях вони виступають: Лакі начебто раб на мотузку в Поццо у першій дії, а в другій навпаки Лакі веде сліпого Поццо шляхом. Та найбільше інтерпретаторів цієї драми хвилює монолог Лакі. Це беліберда, маячня, словесний понос, в якому щось говориться про Бога, названі викривленні імена науковців. Деякі дослідники вважають, що Беккет створив своєрідну пародію на тогочасне богослів’я, науково-популярні статті. Абсурдні слова Лакі в цій мізансцені, немов валуни накочуються на героїв, раб Поццо хоче задавити усіх своїм інтелектом, тому в комічному прочитанні Алли Заманської бігає з цими вигуками за акторами. В п’єсі талановитого ірландця Лакі старий із сивим волоссям, одягнений у плащ, а у виставі цю роль грає молодий актор Анатоль Фон-Філандра, вбраний по-сільському, в білу сорочку й штани, що символізувало певну наївність, покірність, невинність цієї маски. У виставі  герой вийшов дещо трагікомічним, в міру тихим і спокійним, на відміну від авторського бачення. Натомість Поццо (н.а. України Валерій Легін) – холеричний,темпераментний, драстичний. Цей герой у потертому плащі, в прочитанні Алли Заманської, схожий більше на неформала. Його сережки в двох вухах, немовби натякають на те, що між ним і Лакі куди ближчі відносини. Люлька Поццо у виставі замінена сигаретою, а його дезодорант, ліки для легень  —  на тюбик з-під клею ПВА з водою. Такі технічні новації публіка сприйняла зі сміхом.   Сільська дорога, дерево. Таким скупим і безликим є місце дії в «Чеканні Годо», як і в більшості драм театру абсурду. Усе статично, сценічний простір незмінний. Творці ж спектаклю додали цій статиці якоїсь віддушини.  У  виставі посередині сцени електровольтний стовп, на якому приклеєна реклама: «Як схуднути», «Послуги масажного салону», «Кредити» та ін. Також на ньому підвішені світильник, старенький телефонний апарат, який під час дійства періодично дзвонить. А найбільше, мабуть, запам’яталася бочка, в  яку артисти почергово залазили, використовували як барабан. Такий мінімалістичний антураж на камерній сцені дозволяв розкритися акторам Ярославу Чорненькому (Владімір) та Анатолію Петрову (Естрагон). Убрані вони були по-жебрацьки, подібні до апостолів, котрі чекають на воскреслого Месію (така версія окремих критиків п’єси). Місцями буфонадно-клоунадна, місцями фарсова гра Чорненього-Петрова була приперчена сленгом та пошлостями, актори не гребували міцними словечками, щоб розвеселити глядача. Думаю, цей вельми органічний дует викличе в кожного свої асоціації. Перший показ був більше імпровізованим, принаймні, за їхнім позатекстовим гумором, окремими знахідками в мізансценах, не відчувався жорсткий режисерський регламент. П’єса «Чекаючи на Годо» – один з шедеврів театру абсурду, до якого в українському театральному просторі наразі ніхто не звертається. Сміливий експеримент Молодого театру заслуговує на глядацьку увагу із екзотичної точки зору. Ця вистава розбавляє душний і напівмертвий столичний театральний світик. 
Фото надані Молодим театром