Юрій Одинокий: «Театр має народжувати диво»

  Театральний режисер і актор, заслужений артист України Юрій Одинокий – один з плеяди талановитих учнів Едуарда Митницького, які довгий час визначали і визначають напрямок розвитку українського театру. Його вистави давно здобули прихильність публіки. А одна з найвідоміших його постановок за Федором Достоєвським «Брати Карамазови»  в Національному театрі імені Франка перемогла «Брати Карамазови» перемогла одразу у 8 номінаціях театральної премії «Київська Пектораль». Вистави Юрія Дмитровича приваблюють своєю особливою театральністю, феєричністю та масштабністю реалізації. Їх можна побачити не лише в київських театрах (Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра, де почалася мистецька кар’єра режисера, Молодому театрі, Національному театрі імені Івана Франка), а також в українських драматичних театрах Харкова та Одеси. У цьому сезоні його творчий доробок поповнився й постановкою за чудовою п’єсою польського драматурга Александро Фредро «Дами і гусари». А темами нашої розмови стали також питання про творчу лабораторію постановника, освіту, сучасну політичну ситуацію в країні та театральну критику. –   У  київських театрах постановки за А. Фредро не знайдеш.  Чому саме цей автор? Ця п’єса? – Тут дуже просто. П’єса «Дами і гусари» ставилась до ювілею Олександра Задніпровського, який дуже її хотів, умовляв мене це зробити. Я подивився драму і подумав, що якщо ти так хочеш, то давай зробимо. Ближче познайомившись із драматургом, перечитавши Вікіпедію, інші джерела з’ясував цікавий факт, що Фредро -   це дід священика Андрея Шептицького. -  Мене це теж здивувало! –  Цей поляк  така цікава фігура. По-перше, він воював за Наполеона і брав участь в Бородинській битві навіть. По-друге, історію свого кохання він програвав у своїх творах. Александр  сватався до своєї майбутньої дружини, яку звали Софія, близько 11 років, а та народила йому двійко дітей. А вона була заміжня за старим графом, тому цей сюжет. –  Із життя? –  Із його власного життя. Найцікавіше, що цей граф (Станіслав Скарбек  – польський граф, відомий землевласник та меценат – Авт.) збудував театр Заньковецької у Львові, щоби там ставили п’єси Фредро. І всі львів’яни ходили в цей театр, бо це була така незвичайна інтрига,  маю увазі його життя і життя Фредро. У п’єсі Софія названа Зосею. Ну, і так далі. – Як глядача мене у виставі зачепило ось що. У всі часи існує така проблема як боязнь чоловіка перед жінкою, ширше перемін у власному житті.  По сюжету гусар Міхал боїться молоденької Зосі, яку сватають за нього. Ви свідомо актуалізували цю проблему? – Я не думаю, може, вона актуальна стилем. Таке існувало завжди. Там така обставина: гусари – це чоловіче товариство, яке не звикло до жінок, не допускають їх до себе. Тому вони так до них ставляться. Це обставина п’єси. –  Ви на цьому не акцентували увагу? – Акцентував. Був режисерський акцент, бо сама інтрига в цьому й полягає, що приїжджають жінки, перевертаючи все догори дригом. – А як інші актори підтяглися до цієї п’єси? – Із Задніпровським ми працювали ще в «Братах Карамазових», він отримав пектораль за роль другого плану, грав Федора Павловича Карамазова. Він дуже талановитий актор, мій друг, цікава особистість, з великим гумором. Усіх інших  ми підбирали. Я працюю з цим колективом із 2003-ого року,  дуже добре знаю тутешніх акторів. – Це вже після роботи в театрі на лівому березі Дніпра? Наскільки я чув, ви зараз без роботи.  - Ну чому?  Я наразі тут працюю (столичному театрі імені Франка – Авт.) черговим режисером. Я знаю франківців дуже добре. Тому коли мені потрібно для п’єси саме такі актори, я їх задіюю, знаючи, що вони справляться із поставленими завданнями. – Мені чомусь ця вистава нагадала «Весілля Фігаро», де багато хореографії, феєричності, помпезності. Це ваш режисерський почерк? – Такий жанр передбачає пластичні вирішення. Ще хотів розповісти про Бомарше і Фредро. Їх спонукала до творчості саме така непроста велика любов. У Бомарше це була Поліна, його друга дружина, яка померла від туберкульозу. Це любов, як кажуть, до гробу. Всі його героїні в п’єсі якось відображають цю Поліну. Вона хворіла на туберкульоз і лікарі  заборонили Бомарше навіть підходити до неї. Але він спав з нею, хоч міг і заразитися. Розумієте, яка сильна любов! Перш  за все я цікавлюся драматургом і його біографією, заглиблююсь у мотиви поведінки, що спонукало його на той чи інший крок у житті. Коли я бачу ці мотиви, відчуваю їх, то мені легше будувати виставу. – А як же художній твір? – Я знаю художній твір, але перед тим, як ставити виставу, я занурююсь в біографію автора. – Але все-таки. Чому ви більше надаєте перевагу: класиці чи сучасності? У вашому доробку є і те і те. Є прекрасна постановка роману Сергія Жадана «Гімн демократичної молоді». Твір нашого сучасника. – Ви знаєте, сучасне слово більше пече людей. Сучасні персонажі  зрозуміліші. Тому я схиляюсь до сучасної літератури, саме її ставити, нову драматургію. – Але ж С. Жадан романіст, поет. Маю на увазі кого із сучасних драматургів читаєте і може плануєте поставити? – Драматургія – дуже важка річ. На жаль, із сучасних драматургів знаю небагато. Наприклад, в Росії є такий Сігарєв, Коляда, Садур. А у нас Анатолій Крим та, можливо, ще декілька молодих драматургів і все. Більше люблю інсценізувати. Певний потік буття перекласти на театральну мову. Десь так. – А Жаданом Ви зацікавилися тому, що були на його вечорі поетичному? Чи  друзі порадили щось із його творчості? –  Ні. У мене був період у житті, коли я переживав справжній розпач. І от випадково відкриваю «Гімн демократичної молоді» і читаю першу фразу: «Той, хто переживав справжній розпач напевно зрозуміє мене». Ця фраза мене «вбила». Вона про мене. Режисер ставить те, що написано про нього, себто якимось боком його стосується. Далі все закрутилося. – А як керівництво до цієї ідеї поставилося? – Прекрасно. Богдан Сильвестрович був тоді ще живий. Я завів Жадана до нього, він попідписував свої книжки Ступці. Потім повів письменника до генерального директора театру Михайла Васильовича Захаревича. Вони познайомились, Сергій і йому подарував книжки із своїм підписом. Загалом прозаїка тут дуже гарно зустріли. Жаданові вірші в тетрі знали і до цього, бо я їм цитував напам’ять. Він геніальний митець, багато Жаданових поезій я особисто читав  Богдану Сильвестровичу.  Я дуже швидко вчу напам’ять, навіть не заучую, коли мені подобається, то я запам’ятав просто. – Жадан у романі стібеться над шароварщиною, висмією сектантів. І це не тільки у «Гімні демократичної молоді», а й інших творах. У виставі це яскраво відтворено. – Ви знаєте, він навіть не висміює, він просто точно передає дух того часу. Навіть  зараз цієї шароващини повно. А в тому часі, в 90-их – це було таке, знаєте, дивне явище, сюрреалістичне я б сказав. У Сергія Жадана в творі воно виглядає сюрреалістично. – Особливо коли гопніки в гей-клубі, у масках різних монстрів,  стоять і слухають щиру українську пісню від співачки та хору вбраних у національний одяг. Це було трошки незвично. – А так і було. Ви тільки згадайте. Ми себе так привчили, що в тих обставинах не дивувалися цьому, не нервувалися. Але ось час пройшов і думаєш господи, а таке ж дійсно було. – У книжці багато матюків. І у виставі вони були. – Богдан Сильвестрович сказав, що давай матюки поприбираєм трохи. Ми повибирали, а Жадан дуже переживав. Але я йому сказав, щоб він розслабився. Матюки можуть звучати у виставі, коли вона йде в якомусь підвалі для своїх. – В камерній обстановці? – Так. В камерній атмосфері. Коли велика зала, де діти, старі люди, ну не має йти потік такої чорнухи. Наприклад,  у романі є така фраза: «Я пропоную відкрити гей-клуб». Гога по Жадану каже: «Ти що йо...ий?» А у  нас каже: «Ти що дурак?» Це російське дурак, воно сильніше, ніж він матюкнувся. – Пане Юрію, я не можу не запитати про нашу сучасну політичну ситуацію. Як Ви до цього всього ставитесь? До Євромайдану? Народного волевиявлення?  Я знаю, що ви активно підтримували Помаранчеву революцію. – Так, я підтримував, був учасником, їздив у Донецьк на третій тур виборів. Я підтримував і Майдан, ходив туди. Зараз я вже в палатки не полізу. Якщо прийде час, коли потрібні будуть багнети, тоді я піду. – Тобто? – Коли дійде до критичної межі, але я думаю, що такого не буде і дай Боже, щоб не було ніякої громадянської війни. – Скажіть, ви зараз викладаєте? – Ні, наразі не викладаю – І ніхто не запрошує? – Мене запрошували в Інститут Поплавського (Київський національний університет культури і мистецтв, в народі його називають «Кульок» – Авт.), але я негативно ставлюсь до цього університету. Там не навчання відбувається, а суцільна профанація. Його очільник займається тим, що обдурює  молодих та амбіційних людей, які можуть татові гроші принести заплатити за навчання і отримати диплом.  У мене був дуже цікавий досвід. Мене попросив знятися в фільмі знайомий режисер, то була його дипломна робота. Знімали кіно в музеї Грушевського, бо йому треба було приміщення з високою стелею. Там по кадру потрібно, щоб я вішався на люстру. – Це якийсь трюк? – Так. А вони Поплавського закінчили, моя партнерка по фільму, оператор, режисер. А я бачу, що вони якось дивно поводяться. – Як саме? – Таке відчуття, що вони не в музеї знаходяться, а на вокзалі. І, дивлячись на це все, несподівано питаю: хто такий Михайло Грушевський?  Вони моргають і  не відповідають мені. Я питаю вдруге-втретє, а сторож почув це все й  дуже здивувався. Я допитуюсь, ну хто такий Грушевський хоча б приблизно??!! А вони просто кліпають очима.  Я їм сказав, що я б того професора , який їм підписував дипломи і ставив печатки, просто вигнав з роботи! Це просто профанація і цей диплом із «Кулька» нічого не вартий! – Традиційне питання про критику. Чи ви взагалі не звертаєте на неї увагу? –  Я дуже не люблю, коли критик переходить межу і починає розглядати тебе як предмет і опускати. Критика має бути інтелігентною, з повагою до творця. Тому що будь-якого критика можна спитати: дорогенький, ну ти ж критикуєш, а я роблю! Робити важче, ніж критикувати! – Себто критик теоретик, а режисер практик? – Так. Я практик, тому від нього трішки співчуття хотілося б, адже я в принципі борюся,  створюю виставу. Трошки поваги до режисера, колективу і все. А є конструктивна критика, її дуже мало. Рідко натрапляєш на  аналітичний розбір вистави, коли я можу взяти якийсь момент і використати в своїй роботі. – Це тільки, мабуть, якась академічна критика може бути? Яка детально розбирає виставу і з неї можна щось взяти. – Ну так. Більш того, коли критик погану якусь статтю пише, він має розуміти, що цю негативну рецензію читають оті актори, що задіяні у виставі, режисер і ще 10 чи 15 людей в Києві. Хоча тираж газети може бути мільйон. – Ну, критика це взагалі зараз піар чи реклама. Якщо погана рецензія, то більше людей прийде на виставу. Зараз критика не розглядається, як щось концептуальне. Це я від режисерів чув, так само і від критиків. – Я думаю, що критика не головне в рекламі. Найголовніша, як завжди було на цих слов’янських, азійських територіях, так звана циганська пошта. Це означає, що про виставу жодної статті немає, але  зал набитий битком, квитки продані за тиждень-два. Інколи мені доводиться йти в адміністрацію й просити місця для преси чи друзів. Від критики це не залежить, люди прийшли, їм сподобалося, вони розповіли своїм близьким, рідним і ті теж завітали на виставу. – Таке собі сарафанне радіо? – Сарафанне радіо. Ми ніяк не залежимо від критики. Хай собі що хочуть те і пишуть. – Юрію Дмитровичу, зараз  люди сприймають театр, тільки як розвагу, приходять на виставу лише посміятись,  він глибоко  не впливає на життя людей. На Вашу думку, як режисеру через акторів уплинути на глядача? Щоб вони змінилися. Чи це неможливо? – На сучасного глядача обрушується такий величезний потік інформації і театр не є чимось головним у цьому потоці. – Ну, звичайно, телевізор, Інтернет. – Телевізор, Інтернет, а  скільки інформації він отримує навіть їдучи на роботу! Тому я думаю, що театр це такий світ, у який глядач занурюється і забуває, що в нього був там негатив якийсь у житті. Театр має народжувати відчуття дива. Щоб глядач просто забув на 2 години всі свої негаразди і клопоти. Щоб він повернувся в дитинство. Себто викликати якісь дитячі емоції. Я думаю, що я погано висловлююсь, не дуже добре це формулюю, але  розумію що відбувається. Відчуття виходу за рамки, багато поетів про це писало. Взяти й полетіти, ну хоча б трошечки. Журнал "Український театр" №2, 2014 рік