“Залишенець. Чорний ворон” - український бойовик №1 (довільні роздуми)

Якщо письменнику вдасться зібрати кошти на екранізацію свого роману «Залишенець. Чорний ворон», то в Україні нарешті з’явиться повноцінний бойовик. В ньому для українського обивателя є все: стрілянина, кров, еротика, стрімкий розвиток дії, боротьба і смерть за глибоку ідею, роздутий героїзм тощо. Дивно ще, як письменник не написав роман, в якому був би лише один герой – отаман Веремій (він же Чорний Ворон), який різав би всіх наліво й направо, бо тоді, його можна було б порівняти з Рембо чи Шварцнеггером. І для обивательської свідомості це було б легше! Головне, в романі (для чудового бойовика) є «хороші» й «погані». «Хороші» – це козаки- лицарі, носії великої ідеї визволення України від загарбників та окупантів; «погані» – це москалі, кацапня, взагалі нелюди, яких можна вбивати, різати, знищувати іт. д. «Хороші» завжди перемагають, а якщо і гинуть, то як красиво гинуть. Вони такі круті, бо з будь-якої ситуації знаходять вихід. Енкаведисти діють на них, як червоне полотно на бика. І найголовніше це те, що у «хороших» є ідея, яка виправдовує будь-що. Гаслом «Воля України або смерть» (написаним на чорному бойовому прапорі козаків із Холодного Яру) можна виправдати смерть, кров, вбивства, насилля. Ідея стає більшою аніж людські життя… Мета виправдовує засоби… Чи не нагадує це фанатичні релігійні війни?! Чи не нагадує це тоталітарні режими: сталінський, гітлерівський?! І байдуже під якими гаслами помирають ошукані люди, бо насправді в ім’я ідеї можна жертвувати тисячами й мільйонами. І що таке людина в цій ідеї: гвинтик, болт, шестерня, коліщатко?! Чим вона є у цьому велетенському механізмі: святим, заручником, жертвою, героєм?! Для націоналістів Василь Шкляр герой. Для проросійськи орієнтованих людей, письменник, що розпалює міжнаціональну ворожнечу. Для тверезо мислячого інтелектуала – це халтура, яка попахує ксенофобією. Для обивателя ж – ще одна «стрілялка», якою можна буде заповнити пустий простір cвого існування.
Прикро, що література стає інструментом ідеології, політики. Вона була такою в радянські часи, бо служила ідеям соціалізму, комунізму (який так і не побудували). Вона зараз стає прислужницею націоналістичної ідеології (звичайно не вся; а є така, що нічому й нікому не служить, але факт є фактом: найвищу літературну нагороду отримав відверто націоналістичний роман). Звичайно, державної ідеології в нашій країні нема і націоналізм це – ідеологія певних соціальних груп, а простіше кажучи, невеликої частини населення. Але якщо Шевченківська премія дістається такому роману, то, це, або заангажованість комітету, який дає цю премію, або ця ідеологія поширена в масах та знаходить свій відбиток у літературі й відзначається високими державними преміями. Останні це дуже гарно роблять, бо в країні, де існують конфлікти на грунті національного питання, спільної кривавої історії дуже легко стати на бік «хороших» і ображених та говорити, що винні вони – «погані». Й дуже легко жити в такій опозиції (біле-чорне, хороші-погані); найлегше шукати проблеми не в собі, а в інших; легше все звалити на кацапів, жидів і за рахунок цього самоствердитися. В суспільстві перенасиченому пустими гаслами та обіцянками політиків про покращення життя, хочеться хоча б в літературі знайти розраду для душі, розуму, серця. Але…
Я ніяк не можу викинути з голови один фрагмент із творчого вечора Шкляра у Києві. Він розповідав про хлопчину, який хотів зіграти у майбутньому бойовику, аби зарізати хоча б одного москаля. Звичайно, мовиться про фільм, але чи не будить цей роман у гарячих молодих головах : лють, ненависть, агресію до інших національностей?! І чи не є цей роман спробою агітації, проповідування ворожнечі до інших народів (росіян, євреїв)?! Обивателю ж все одно. Йому головне, щоб екран був повністю залитий кров’ю. А головний герой виходив сухим із води, бо він безсмертний і непереможний. А більше обивателю нічого і непотрібно…